Психотерапевт Вікторія Репецька

Як панічні атаки зробили моє життя кращим

У цій статті хочу поділитися своєю історією життя і розповісти, як у неї прийшли панічні атаки і що з цього вийшло.

Особиста історія про те, як панічні атаки змінили моє життя

З назви статті ви вже здогадуєтеся, що все закінчиться добре, і зараз я можу розповідати про все це з гумором. Але тоді, коли це сталося вперше, мені було не до сміху.

Мені здавалося, що розверзлися врата пекла і вершники апокаліпсису на повному скаку увірвалися в моє життя. Але давайте про все по порядку.

Початок історії

Цю історію можна почати з моменту закінчення школи, коли я вступила до ВНЗ. У ті часи найбільш затребуваним був економічний профіль. Попри те, що мені не подобалася професія, я з успіхом завершила своє навчання і отримала диплом економіста. Я вважала, що повинна побудувати кар’єру, заробляти багато грошей, стати успішною і ніколи не повернутися в селище, з якого я родом. Я робила все можливе, щоб ніколи не повернуться назад.

Мене нічого не цікавило, крім роботи, кар’єри і грошей. Я працювала по 12 годин на добу, а ввечері “зависала” з подружками за келихом пива (або чогось міцнішого) і сигареткою і так день у день.

Моєю головною цінністю була робота і я прагнула стати кращою. Я не помічала нічого навколо: яка сьогодні погода, світить сонце чи йде дощ. Розпустилися квіти? Мені все одно, я навіть дивувалася, як люди це помічають. Я обурювалася, коли хтось відпрошувався з роботи, бо потрібно в лікарню або захворіла дитина. Як можна бути такими безвідповідальними? – думала я.

Заміжжя? Сім’я? Діти? Що за дурниці. Я взагалі не хотіла витрачати на це час, адже все це буде мені тільки заважати.

6 років я всіляко знущалася над своїм організмом, не даючи йому відпочинку і піддаючи щоденному стресу, і він вирішив завдати удару у відповідь.

Дізнайтеся про себе більше

  • Опитувальник GAD-7
  • Опитувальник депресії Бека
  • Тест на іпохондрію
  • Тест на тривожність
  • Тест самооцінки
  • Тест на агорафобію

Крах мого життя

Я багато років не була у відпустці і на роботі мене просто змусили взяти хоча б частину відпустки. Ох, як мені не хотілося. Я взагалі не уявляла, що робити у відпустці, я ж помру з нудьги. Але подружка запропонувала поїхати на море, і я погодилася.

У перші дні мені навіть подобалося і я почала помічати яка гарна природа навколо. Але через кілька днів я отруїлася. І ця, здавалося б, банальна подія стала початком кінця мого колишнього життя.

Після повернення я трохи відлежалася і приступила до своєї улюбленої роботи у звичайному режимі. Я не хотіла помічати своє нездужання – це порушувало всі мої плани. Але організм був наполегливий і всіляко хотів показати мені всю абсурдність такого існування.

І ось одного разу, я піднімалася сходами до своєї квартири і відчула дуже дивний стан: моє серце калатало, я спітніла, було важко дихати, і все навколо стало нереальним. Я подумала, що настав мій кінець.

Не пам’ятаю, як відчинила двері і впала на ліжко, встати я вже не змогла. Подзвонила мамі й попросила приїхати. Ми викликали швидку. Лікарі подивилися на мене дуже спокійно, зробили укол і сказали звернутися до свого терапевта.

Мене обурив їхній спокій, адже я думала, що мене потрібно з мигалками везти в лікарню і терміново рятувати. Наступного дня я записалася до лікаря. Коли я вийшла з під’їзду, я відчула, що не можу йти, мої ноги стали ватяні, холодний піт вкрив моє тіло, я задихалася і мені здавалося, що я зараз знепритомнію.

І з цього моменту почалося пекло. Я ходила від одного лікаря до іншого, бачила, як вони розводять руками, і все більше переконувалася в тому, що я невиліковно хвора. Я відвідала всіх найкращих лікарів у місті, зробила безліч найрізноманітніших обстежень, приймала всі прописані препарати, але мені не ставало краще.

Напади траплялися все частіше, і мені здавалося, що я божеволію. Мені ставили діагнози: ВСД, тахікардія, синдром подразненого кишечника і рекомендували не нервувати. Подивилася б я як вони не нервували в моєму становищі. Ніхто не визначив, що напади, які мене турбують, називаються панічні атаки.

За цей час усі мої подруги, яких я вважала близькими, зникли з мого життя, тому що я не могла тусити вечорами і підтримувати колишній спосіб життя.

Мені здавалося, що все моє життя було повністю зруйноване. Я залишилася одна в чужому місті, без друзів і близьких. Я відчувала страх, самотність і безпорадність.

Повернутися додому я не могла – страх перед поверненням був ще більшим. А як жити далі було неясно.

Але тоді для мене найстрашнішим у цій ситуації було те, що я не могла працювати. Я не могла уявити, що буду робити без своєї роботи. Адже вона – і є ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ.

Я втрачала себе і всіляко боролася за те, щоб залишити все як є. Найголовніше, будь-яким способом повернутися до роботи, – думала я. Але життя мало інші плани щодо мене.

Панічні атаки траплялися все частіше й частіше. Іноді мені здавалося, що я божеволію. Я звернулася до психіатра, який виписав мені транквілізатори та антидепресанти.

“Нарешті я зможу повернутися до роботи”, – подумала я.

Таблетки трохи знизили гостроту мого стану, але, на жаль, повністю не прибрали його. Але я могла ходити на роботу і продовжити свій рух кар’єрними сходами. Я не розуміла навіщо мені це і що я отримаю в результаті, але треба було дістатися до вершини будь-що-будь.

У голові була одна думка: “За що мені все це? Чому я, адже мені тільки 27 років.”

Світло в кінці тунелю

Через рік я вирушила в санаторій, де познайомилася з психотерапевтом. За допомогою наших зустрічей я вперше зрозуміла, що абсолютно здорова, а те, що зі мною відбувається, – це тривога і страх і називається цей стан – панічний розлад.

Я дуже зраділа. Мені здавалося, що якщо це пов’язано з психікою, то з цим я впораюся і мені навіть стало трохи краще.

Я почала читати книжки з психології, виконувати вправи і застосовувати різні техніки і навіть записалася на танці, незважаючи на те, що мені було страшенно страшно.

У мене в голові оселилася думка: “Все в моїх руках, і тільки я зможу собі допомогти”. Я відмовилася від усіх таблеток, які мені виписували, перестала відвідувати лікарів. Щоразу я пересилювала себе і примушувала вийти на вулицю, хоча мені було страшно навіть сходити в магазин, який знаходився через дорогу.

Як панічні атаки зробили моє життя кращим - 1

Знайомство з чоловіком

Моє соціальне життя було повністю зруйноване і я почала спілкуватися в інтернеті. Ми почали листуватися з молодою людиною, і через деякий час вирішили зустрітися. Я так хотіла цього, що твердо вирішила подолати напад паніки і піти. Олексій виявився лікарем-невропатологом, мав психологічну освіту і проходив програму з підготовки гештальт-терапевтів.

Мене дуже зацікавила тема психології, оскільки я вже розуміла, що мій стан можна вирішити тільки за допомогою психотерапевта. Я вирішила здобути другу вищу освіту і навчитися гештальт-терапії.

У межах навчальної 5-річної навчальної програми я почала проходити індивідуальну терапію, де я вперше усвідомила, що навіть приблизно не знаю, чого хочу, що весь цей час я жила чужими бажаннями і йшла не своїм шляхом. Я почала довгий шлях пошуку себе, своїх бажань і потреб.

На роботі мене підвищили, і я стала керівником. Це те, до чого я так прагнула. Але того дня, коли я сіла у своє крісло, у мене з’явилося дивне відчуття. Я мала б відчувати радість і щастя, а я відчувала розчарування і що мене обдурили.

У моїй голові роїлися думки: “Навіщо це все? І це все моє життя? І що далі?” До мене стало доходити, що мої цінності були хибними і щастя не залежить тільки від роботи.

І хоч робота з психотерапевтом за ці 5 років не позбавила мене повністю панічного розладу та агорафобії, я почала розуміти себе і знала ким хочу бути. Незабаром я залишила свою банківську діяльність і почала свою психологічну практику.

Перемога над страхом

Попри мої знання в психотерапії, у мене все одно траплялися панічні атаки. Так, мені стало значно краще і я могла краще справлятися зі своїм станом, але я не була вільна від цього стану. Я вирішила шукати інші методи. Я записалася на навчальну програму з когнітивно-поведінкової психотерапії від Оксфордського центру. На одній із лекцій нам давали алгоритм роботи з панічним розладом. І я твердо вирішила слідувати йому.

Завдання були непростими, щоразу потрібно було долати страх і йти туди, де найстрашніше, але в мене не було іншого виходу. І через 3 тижні, я усвідомила, що практично не відчуваю більше стану тривоги і більше не перебуваю в кайданах страху.

Я зрозуміла просту істину, що не можна стати вільним від страху, тікаючи від нього. Його можна подолати, коли йдеш йому на зустріч. І це навіть не боротьба. З ним не потрібно боротися. Просто коли йдеш йому на зустріч і приймаєш його тотально, то він зменшується і зникає. А ти сам стаєш більшим і сильнішим.

Так, це проста істина. І подібні істини тиражує у вигляді цитат у соціальних мережах. Але є різниця між тим, що репостнуто у свою стрічку і тим, що пережито на своєму досвіді.

Подяка

Зараз я вдячна долі, що колись зі мною таке сталося. Я повністю змінила свої цінності, знайшла сім’ю і справу всього свого життя. Я знаю як справлятися зі своїми страхами і тривогами. Я стала досвідченішою і мудрішою. Я продовжую вчитися відпускати контроль і просто насолоджуватися життям. А також я допомагаю іншим людям впоратися з тривожними станами і знайти особисту силу.

Панічні атаки, спасибі вам за це.

P. S. Буду вдячна, якщо ви поділитеся в коментарях своїм досвідом подолання панічних атак і тривоги, а також розкажіть, як ці стани змінили ваше життя.

Якщо ви бажаєте, щоб я допомогла подолати панічний розлад, то записуйтеся на консультацію.

Хочу поділитися з друзями
Вікторія Репецька

Вікторія Репецька

Магістр психології, психотерапевт. Спеціалізується на роботі зі страхами, панічними атаками, тривожним розладом. Допомагає підвищити самооцінку та впевненість у собі.

Статті: 13

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *